Добридень, друзі! Не могла пропустити публікацію, бо вона мені по серцю б'є.
Британські журналісти випустили
статтю, присвячену проблемам, з якими стикаються родичі військовослужбовців зниклих безвісти.
На прикладі родини Катерини та Володимира Дембовськіх, вони розповіли про той безлад, що коїться у лавах ЗСУ, та про погрози жінці, яка взялася таки вияснити, де подівся її чоловік.
Через сімнадцять місяців після зникнення Володимира Дембовського, жінка вважає, що їй пощастило: раніше вона знайшла чоловіка на офіційній фотографії з російської тюремної колонії в Луганській області, який, на її думку, схожий на її чоловіка.
Це дало Дембовській нову надію, що її не переконають поховати останки, поки вона не буде впевнена, що вони належать її чоловікові.
Розумію, що не зможу вмістити увесь текс, що переклала за допомогою Інтернету, то я зроблю скрін перекладу для вас, друзі, аби мали змогу ознайомитися.
Пам'ятайте, іде війна, і нам усі брешуть. Не ховайте рідних, доки не будете впевнені, що то ваші кохані, та ваші діти, бо може так статися, що поховаєте чиюсь кровиночку, яку мати теж шукає. А ще, не вірте командирам, бо брешуть, бо самі не завжди самі бувають у тих окопах, де гинуть наші чоловіки.
Їм байдуже наше горе, їм не болить наше сирітство, бо якби боліло, то війну вже давно б закінчили миром, а то й не починали б, якби совість була та стид мали перед людьми.
Читайте, та трохи думайте. Болю буде більше, проте й розуміння буде того, що з нами робить влада та керівництво в ЗСУ.
